Нелогічність__

[EternalFreedom]

Львів. Понеділок. Перша ночі.
Пусті вулиці, тиша, загадковість. Мене завжди вражало, що це місто завмирає вже після півночі, відпочиває від туристів, автомобілів, від мистецтва, яким тут усе наповнене, відпочиває від самого себе, такого активного та відкритого для світу.
Я знаю тільки один заклад, що працює о цій порі. Додому не хочеться, я приймаю очевидне рішення.
Біля входу у «Криївку» я помічаю жінку, що продає троянди. Їй близько сорока років. Волосся темне, зібране у хвіст. Риси обличчя «правильні» та цілком естетичні. Очі заплющені. Жінка трохи спирається лівим плечем на стіну. У правій руці вона тримає великий букет темно-червоних троянд, і ще близько сорока квітів стоять у відрі біля неї. Троянди свіжі і прекрасні. Але я не купую їх, вони мені не потрібні, як і ця жінка, як і її проблеми, що, напевно, змушують її стояти тут, біля «осередку українського націоналізму», о першій ночі, невідомо на що сподіваючись.
Стукаю. Двері відкриває суворий охоронець (принаймні, він так виглядає). Із задоволенням кажу: «Слава Україні!». Охоронець відповідає: «Героям слава!». Впускає мене.
Замовляю чай з м’ятою. Напевно, це не зовсім те місце, де добре сидіти і насолоджуватись чашкою (тобто, кружкою) чаю, тим паче о цій порі, але мені тут зовсім не погано.
Я думаю про жінку, що тримає троянди там, за цими дверима. Сам по собі її вигляд не здатен нікого вразити, але контекст все змінює. Вона там, стоїть із заплющеними очима і чекає на щось, і це здається мені чи не найбільш нелогічним з усього, що я бачив у своєму житті. Скільки годин вона там? Чи купив хтось хоч одну квітку? І головне: чому, чому вона саме в цьому місці, саме зараз?
Я бачу її. Я бачу, як вона збирає троянди. Їй шістнадцять, її обличчя осяяне посмішкою.
Я бачу, як вона танцює на львівській бруківці із своїм першим коханням, пізно вночі.
Я бачу, як вона біжить по полю, і вітер підхоплює її темне волосся, і сонце блищить в її очах.
Я бачу, як вона обіймає свого першого чоловіка, ще вірячи у те, що в них все буде добре.
Я бачу, як вона співає дітям колискову, поправляє ковдри, вимикає світло і йде з дому.
Мабуть, для неї не є життєво необхідним продавати ці троянди тут чи десь ще, зараз і взагалі. У її руках дещо прекрасне, і його присутність має свій внутрішній сенс, що не потребує зовнішнього втручання. Та я вирішую купити ці троянди, всі, разом з тим відром та усмішкою темноволосої жінки.
Але коли виходжу, цієї жінки вже немає. І я досі намагаюсь зрозуміти, чи дійсно вона була там, чи її створила моя уява, яка, як мені відомо, закохана у нелогічність.

@темы: Рассказ